Віталій Савчук, Юрист
В теорії права суб’єктами права називають учасників правових відносин, які мають суб’єктивні права та виконують юридичні обов’язки.
У земельно правовому відношенні завжди приймають участь дві, а в деяких випадках більша кількість осіб. Особи, які є учасниками земельно-правового відношення, називаються його суб’єктами. Як і в цивільному праві, суб’єкт земельно-правового відношення, якому належить право називається активним суб’єктом або суб’єктом права. Суб’єкт земельно правового відношення, на якого покладено обов’язок називається пасивним суб’єктом або суб’єктом обов’язку. Як правило, у земельно-правовому відношенні кожен з учасників має суб’єктивні права і несе суб’єктивні обов’язки. Наприклад, у земельних правовідносинах, що виникають щодо користування шляхами сполучення, як землями загального користування, кожен з суб’єктів правовідносин має права і несе обов’язки. Так, громадянин має право безперешкодно користуватися шляхами, як землями загального користування, не перешкоджаючи при цьому іншим громадянам, які мають такі права, а органи і організації, у віданні яких перебувають зазначені землі, зобов’язані забезпечити можливість права інших суб’єктів на користування землями, що відведені під шляхи. При цьому землекористувач, як суб’єкт права, в свою чергу, зобов’язаний користуватися шляхами за встановленими правилами [2;с.101]
Відповідно до ч.2 ст. 2 ЗК України суб’єктами земельних відносин є громадяни, юридичні особи, органи місцевого самоврядування та органи державної влади. Далі в ч.2 ст.14 Конституції України (далі КУ) закріплено, що право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону. [9] Отже, фактично і в ЗК України і в КУ визначення суб’єктів земельних правовідносин збігається. Ними можуть бути громадяни, юридичні особи і держава.
Фізичними особами, суб’єктами земельних правовідносин є громадяни України, громадяни іноземних держав та особи без громадянства. Правовий статус кожної з цих категорій громадян як суб’єктів земельних правовідносин є не однаковий і визначається в ЗК України. Найбільш широкими правами щодо права на землю наділені громадяни України. Вони можуть бути суб’єктами права власності на земельні ділянки всіх категорій земель приватної власності. Вони можуть набувати земельні ділянки у власність шляхом безоплатної їх приватизації, а також іншими способами, передбаченими ЗК України. Іноземні громадяни та особи без громадянства не можуть набувати право власності на землю шляхом безоплатної її приватизації. [4;с.18] Відповідно до ст.81 ЗК України іноземні громадяни та особи без громадянства можуть набувати право власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення у межах населених пунктів, а також земельні ділянки несільськогосподарського призначення за межами населених пунктів, на яких розташовані об’єкти нерухомого майна, що належать їм на праві приватної власності. Землі сільськогосподарського призначення, прийняті в спадщину іноземними громадянами, а також особами без громадянства, протягом року підлягають відчуженню.
Для того, щоб громадяни могли повною мірою здійснювати свої суб’єктивні права та виконувати юридичні обов’язки, вони повинні володіти правосуб’єктністю. Правосуб’єктність громадян становить правоздатність і дієздатність.
-
Правоздатність – це обумовлена нормами права здатність суб’єкта мати суб’єктивні права та юридичні обов’язки. У людини правоздатність виникає з моменту її народження і припиняється з її смертю.
-
Дієздатність – це обумовлена нормами права здатність суб’єкта своїми діями набувати і здійснювати суб’єктивні права і юридичні обов’язки. [8;с.192]
Відповідно до частини 1 статті 25 Цивільного кодексу України (далі ЦК України) здатність мати цивільні права та обов’язки (цивільну правоздатність) мають усі фізичні особи. Цивільну дієздатність має фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними. Обсяг цивільної дієздатності фізичної особи встановлюється ЦК України. Повну цивільну дієздатність має фізична особа, яка досягла вісімнадцяти років. [10] В окремих випадках передбачених в ЦК особі може бути надана повна цивільна дієздатність до настання 18 років. З моменту досягнення повної цивільної дієздатності громадяни можуть вчиняти правочини стосовно належного їм на праві власності майна, в тому числі стосовно земельних ділянок. (купівлі-продажу земельних ділянок, оренди та інші)
Згідно зі ст.130 ЗК України покупцями земельних ділянок сільськогосподарського призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва можуть бути:
-
громадяни, які мають сільськогосподарську освіту або досвід роботи в сільському господарстві чи сільськогосподарську освіту або досвід роботи в сільському господарстві чи займалися веденням товарного сільськогосподарського виробництва;
-
юридичні особи України, установчими документами яких передбачено ведення сільськогосподарського виробництва.
Переважне право купівлі земельних ділянок сільськогосподарського призначення мають громадяни України, які постійно проживають на території відповідної місцевої ради, де здійснюється продаж земельної ділянки, а також відповідними органами місцевого самоврядування. Таким чином землі сільськогосподарського призначення можуть набуватися у приватну власність лише громадянами України та юридичним особами України, наділені земельною правосуб’єктністю.
Юридичні особи, засновані громадянами України або юридичними особами України, можуть бути суб’єктами права власності на земельні ділянки, а інші юридичні особи можуть набувати земельні ділянки у постійне користування із земель державної та комунальної власності. Іноземні юридичні особи можуть бути суб’єктами права власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення. Землі сільськогосподарського призначення, отримані в спадок іноземними юридичними особами, підлягають відчуженню протягом одного року.
Суб’єктами земельних правовідносин можуть бути територіальні громади і держава. Від їх імені у земельних відносинах правомочності суб’єкта права власності здійснюють органи місцевого самоврядування, а щодо державної власності – органи виконавчої влади. Суб’єкти земельних відносин, у тому числі права власності, за певних умов можуть бути іноземні держави.
Органи державної законодавчої і виконавчої влади, а також органи місцевого самоврядування є суб’єктами земельних відносин, здійснюючи регулювання земельних відносин, а також контроль за додержанням земельного законодавства. У таких земельних відносинах вони здійснюють установлені для них функції і повноваження, що характеризують їх як владно-регулюючі чи владно-організуючі. [4;с.18-19]
За змістом прав і обов’язків усі суб’єкти земельних правовідносин поділяються на чотири категорії:
-
органи державної влади і органи місцевого самоврядування, що мають право на регулювання використання земель;
-
власники землі і землекористувачі – носії прав і обов’язків з раціонального використання і охорони земель;
-
громадські екологічні об’єднання, наділені правом громадського контролю за використанням земель;
-
органи судово-прокурорського нагляду, що здійснюють нагляд за законністю у сфері земельних правовідносин. [1;с.36]
Отже, під суб’єктами земельних правовідносин слід розуміти учасників даних правовідносин, які мають суб’єктивні юридичні права і обов’язки та наділені відповідною правосуб’єктністю.
Суб’єктами земельних правовідносин можуть бути:
-
громадяни (громадяни України, іноземці, особи без громадянства),
-
юридичні особи (резиденти і нерезиденти),
-
держава і органи місцевого самоврядування в особі їх органів.
Суб’єктів земельних правовідносин можна поділити на:
-
індивідуальні (фізичні особи: громадяни України);
-
колективні (юридичні особи: підприємства, установи, організації)
-
суспільні суб’єкти (територіальні громади, територіальні одиниці, держава).
-
іноземні суб’єкти (іноземні фізичні чи юридичні особи, особи без громадянства, іноземні держави).
Об’єкти земельних правовідносин.
Різні суб’єкти вступають у правові відносини, насамперед, з метою задоволення певних своїх інтересів і потреб. Для досягнення поставлених цілей суб’єкти, в рамках правових відносин, шляхом реалізації своїх прав і обов’язків здійснюють певні дії, чим досягається результат – об’єкт правовідносин, заради якого відбулися правові відносини. Відтак об’єкт правовідносин – це матеріальні, духовні та інші соціальні блага, що служать задоволенню інтересів і потреб громадян та їх організацій, з приводу яких суб’єкти вступають в правові відносини і здійснюють свої суб’єктивні права та юридичні обов’язки.[8;с.193]
З питань об’єкта правовідносин існують різні погляди. Більшість сходиться на тому, що у кожного правовідношення повинен бути власний об’єкт. Одні автори стверджують, що об’єктом право відношення є поведінка його учасників, а в майнових відносинах – поведінка його учасників, спрямована на речі. Б.В. Єрофеєв у правовідносинах виділяє діві групи об’єктів – об’єкти правового регулювання та об’єкти правової мети. Так, до об’єкта земельно-правового регулювання він відносить землю, а до об’єкта мети – раціональне, ефективне її використання та охорону, створення земельного ринку та умов рівноправного розвитку всіх форм господарювання на землі, відтворення родючості ґрунтів, збереження і поліпшення навколишнього середовища, охорону прав на землю громадян, організацій і держави.[2;с.106]
Відповідно до ЗК України об’єктами земельних правовідносин є землі в межах території України, земельні ділянки і права на них, у тому числі права на земельні частки (паї). [3]
Як об’єкт правовідносин землі в межах території України є територією держави, окресленою державним кордоном, на якій держава здійснює свій суверенітет, і місцем взаємодії інтересів держави, адміністративно-територіальних одиниць та громадян. Земельна ділянка – це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами. Права на земельні ділянки та частки (паї) – це суб’єктивні юридично гарантовані можливості учасників земельних правовідносин реалізовувати інтереси у галузі використання, відтворення та охорони земель. [5;с.13] Земельні частки (паї) на місцевості не виділяються. Вони є ідеальними частками земельної ділянки, що перебувають у загальній спільній (частковій) власності. Земельні частки є самостійним об’єктом земельних прав, а право на земельну частку (пай) – це право її власника вимагати виділення в натурі (на місцевості) конкретної земельної ділянки. [1;с.36]
Земельні відносини, як самостійний вид суспільних відносин містить у собі специфічні риси. Особливості цих відносин обумовлені багатофункціональністю землі як об’єкту (як об’єкту права власності, об’єкту природи і т.д.). Термін „земля” прийнято розглядати а двох аспектах. Земля як земна куля, частина космічної матерії, відособлена планета Сонячної системи та земля як частина земної кори, що знаходиться над надрами та називається ґрунтовим шаром, територією, на яку поширюється суверенітет держави. Вона виступає як об’єкт природи, об’єкт господарювання, об’єкт користування.
Сучасна держава розглядає землю як надбання Українського народу та основне національне багатство держави, що перебуває під особливою охороною держави. (ст.13-14 КУ). Але коли йдеться про землю як об’єкт права власності, то для суб’єктів права власності земля вже виступає як конкретна частка земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами. (ст.79 ЗК України). Специфіка землі як об’єкта земельних правовідносин потребує нового підходу до земельної ділянки як безпосередньому об’єкту відповідних правовідносин.
На думку Андрейцева В.І земля в (юридичному значенні) – головна територіально-просторова частина довкілля (навколишнього природного середовища) у межах території України, матеріальна основа її територіальної цілісності, суверенітету й національної безпеки, що характеризується особливістю природної структури ґрунтового покриву, розміщення, поширення рослинності, водних об’єктів, корисних копалин та інших ресурсів, які формують сферу життя для людини та інших живих організмів. ЇЇ природні властивості використовують на праві загального землекористування, диференціюються окремі земельні ділянки (частини), які перебувають у власності українського народу або уповноваженого ним органу – держави для задоволення загальнолюдських інтересів. Земля виступає основним засобом виробництва у сільському господарстві та інших галузях господарювання, є операційною базою для системи розселення, в тому числі садівницьких поселень, розміщення галузей народного господарства, державного матеріального резерву та шляхів сполучення. Притаманні лише землі особливості виводять її за рамки звичайних уявлень про речі, майно, предмети, товари. Завдяки цим особливостям земля є унікальним природним об’єктом, а не майном чи товаром у традиційному їх розумінні, що, у свою чергу, обумовлює побудування спеціального правового режиму власності на землю, відокремлення правового режиму власності на землю від правового режиму власності на звичайне майно. Таким чином, суто цивілістичний підхід у врегулюванні відносин із землею не є вичерпним, але разом з цим, на думку автора, цивільно правова наука повинна бути основою при вивченні та формуванні інституту земельних відносин, а, у свою чергу, саме забезпечення права власності на землю як юридична – виключно цивілістичною галуззю.
З урахуванням специфіки землі, а також конкретних земельних ділянок як об’єктів відповідних відносин, земельні ділянки ще у Стародавньому Римі розглядалися як нерухомість. Як відомо земельні ділянки, що використовуються в процесі життєдіяльності людини, можуть забудовуватись, тобто на цих ділянках можуть розташовуватись будівлі та інші об’єкти, які зв’язані між собою. Такі об’єкти нерухомі, також не можуть існувати поза земельною ділянкою. Зокрема при продажі земельної ділянки усі будівлі, споруди та інші об’єкти нерухомого майна підлягають продажу разом з земельною ділянкою. Ціна зазначених об’єктів нерухомого майна включається до складу ціни земельної ділянки.
Земля виступає особливим видом нерухомості, так як має визначене та незмінне місце на місцевості, тобто земля не може бути переміщена за волею громадян.
Як об’єкт цивільного права земельна ділянка є нерухомістю, тому право власності на цю ділянку та його обмеження, перехід та припинення мають бути зареєстровані державою у реєстрі Держкомзему.
Наступною ознакою ділянки, як об’єкта цивільного права є те, що плоди, інша продукція або дохід, що отримано шляхом використання земельної ділянки належать особі, що користується цією земельною ділянкою на законних підставах.
Також, для землі характерні ознаки, які відрізняють її від іншого майна. Це, перш за все, ті з них, які визначають землю як об’єкт земельного права. Ці ознаки підкреслюють важливе державне, економічне та екологічне значення землі. Оскільки кожна земельна ділянка є невід’ємною часткою усього земельного простору, то на неї розповсюджується певна частка суспільних та державних інтересів, які існують у відношенні до землі. Це не може не впливати на урегулювання земельних відносин усіма правовими галузями, та зокрема – цивільним правом.
Так земля, виступаючи об’єктом земельних відносин, включає в себе сукупність таких специфічних рис і особливостей, які визначають землю, як особливий об’єкт, який відрізняється від звичайних предметів, речей, майна та товарів. Земля не є звичайним майном, товаром. Вона являє собою особливу цінність. Вона виконує в житті людини триєдину роль – засобу виробництва у сільському і лісовому господарстві, просторового операційного базису для розміщення системи розселення, шляхів сполучення продуктивних сил, а також природної умови, засобу, джерела та місця для життя людини. Ці обставини зумовлюють виокремлення різних категорій земель і юридичне закріплення різних правових режимів. Віднесення земель до однієї з категорій передбачає їх правовий режим, яким відображається порядок, умови і специфіка використання земель за їх цільовим призначенням і можливість бути об’єктом права приватної, комунальної чи державної власності. Всі ці особливості землі, як об’єкта права власності, впливають на порядок, умови набуття права власності. [11;с.98-100]
Отже, об’єктом земельних правовідносин є земельні ділянки та права на них, земельні частки (паї), ґрунти, як об’єкти особливої охорони, надра, корисні копалини з приводу яких суб’єкти земельних правовідносин вступають в суспільні відносини.
Використана література:
1. Земельне право України: підручник / М.В.Шульга (кер. авт. кол.) Г.В Анісімова, Н.О. Багай, А.П. Гетьман. Та ін. За заг. ред. М.В.Шульги. -К.: Юрінком Інтер, 2004. -368с.
2. Земельне право України. Підручник для студентів юрид. спеціальностей вищих навч. закладів / За ред. В.І Семчика і П.Ф Кулинича. – К.: Видавничий дім „Ін Юре”, 2001. – 424 с.
3. Земельний кодекс України. // Відомості Верховної Ради України. - 2002, № 3-4. ст.27.
4. Земельний кодекс України. Наук. практ. Коментар / За ред. В.І. Семчика. - К.: Концерн „Вид. дім ”Ін Юре”, 2003.- 676с.
5. Науково-практичний коментар Земельного кодексу України / Кол. авт.: Л.О Бондар, А.П Гетьман, В.Г Гончаренко та ін.; За заг.ред. В.В. Медведчука. – К.: Юрінком Інтер, 2004, - 656.
6. Шеремет А.П.Земельне право України: Навчальний посібник. – К.: Центр видавничої літератури, 2005, - 632с.
7.Андрейцев В.І. Земельне право і законодавство суверенної України : Актуальні проблеми практичної теорії. – К.: Знання, 2005, -445с.
8. Загальна теорія держави і права: Навч. посіб. / А.М. Колодій, В.В. Копєйчиков, С.Л. Лисенков та ін.; За ред. В.В. Копєйчикова. – Стер. вид. – К.: Юрінком Інтер, 2001. – 320с. - Бібліогр.: с. 312.
9. Конституція України. // Відомості Верховної Ради України. – 1996. -№ 30. – Ст. 141.
10. Цивільний кодекс України. // Відомості Верховної Ради України. – 2003. №№ 40-44. – ст. 356.
11. Романенко Н.А. Об’єкти та суб’єкти земельних правовідносин в Україні. // Наше право №2, 2004.
P.S. З матеріалів моєї дипломної роботи "Проблеми правового регулювання земельних правовідносин". Луцьк - 2007 рік.
|
